Ірен Роздобудько “Шості двері”


Warning: ksort() expects parameter 1 to be array, object given in /var/www/html/wp-content/plugins/yet-another-related-posts-plugin/includes.php on line 298

Це вже друга книжка цієї письменниці, що потрапила мені до рук. Я в захваті.
Вибрані уривки:

Він запобігливо вискочив, відчинив дверцята й сказав кілька, очевидно, підбадьорливих, слів. Вона скуйовдила йому волосся і подивилася в невідомість – поверх голів, поверх дерев, туди, де теплий літній вітер полоскав у небі крони висаджених у ряд високих тополь.


Ада знала, що заперечувати не варто – занадто знайомим та небезпечним був цей владний різкий тон, наче з гуркотом зачинилися залізні ворота, за якими дві дівчинки пили портвейн із пластикових склянок, жували булку, намащену згущеним молоком і мріяли виїхати. Куди-небудь, до нового життя, у якому дзвонять дзвони…


Вона вийшла на балкон. І відразу ж її оповив потік майже відчутного на смак солодкого повітря, сповнений ароматом петуній і хвої. Він, цей запах, влився в кімнату, заповнив собою весь простір – густий і природний, зовсім не схожий на парфуми, але такий само солодкий і насичений. З висоти п’ятого поверху Анна-Марія бачила, як на острівцях світла, утворених ліхтарями, порядкує родина їжачків. Набережна була пустельна, поверхня моря поблискувала, як рівна, гладенька плівка, з-під якої просвічувала зеленкуватим неоновим світлом місячна доріжка.


Вони попрямували до готелю тьмяно освітленою алеєю, й дерева схрещували над ними свої густі запашні крони. Анна-Марія знову здивувалася ватяній тиші, яка стояла навколо.
Він провів її до дверей номера, допоміг відімкнути двері. І ніяково зупинився на порозі.


Нісенітниця: її ще можна любити! Анна-Марія зачиняє двері й притулилась до них спиною… Вона уявила себе старою, загрузлою в піску й мулі баржею, що обросла тоннами черепашок, – такою залізобетонною конструкцією, яка вже давно забула про вітрила. Та ось малесенька чайка присіла на її прогнилу корму й чомусь не захотіла відлітати. І в серцевині баржі щось клацнуло – можливо, увімкнувся давно заіржавілий двигун або чомусь крутнулась  вицвіла стрілка компаса. І ця малесенька чайка тут ні до чого, справа не в ній… Чайка і баржа, в думках усміхнулась Анна-Марія, поєднання сюрреалістичне.


Жінка не йшла. Вона присіла навпроти й підперла зморшкувату щоку кулаком.
Дворик у синьо-бузкових присмерках, яскраво-червоні плями призахідного сонця на кінчиках черепиці дахів, білосніжні фіранки на вікнах, чорний стіл, відполірований сотнями рук, і дві жінки, що сидять на двох його кінцях – чорна й біла, – все це так і просилося на полотно якого-небудь імпресіоніста. Анна-Марія зробила ковток. Кава була чудовою, і вона вдячно поглянула на жінку. Та просяяла беззубою посмішкою.


Анна-Марія поклала долоню на стіл і відчувала під нею тепло нагрітого за день дерева. Вона заплющила очі й раптом чітко відчула новий запах, що пробивається крізь аромат кави й дурман петуній. Це був запах мокрого асфальту й вогких сірників – так пахло сто років тому в дворі її дитинства. Навіщо ж вона ховається в цьому далекому куточку чужого міста? Щоб зрозуміти, де взяти сил і що дасть їй омріяну зупинку на цьому нескінченному шляху.

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *