Родинна легенда сім’ї Симиренків


Warning: ksort() expects parameter 1 to be array, object given in /var/www/html/wp-content/plugins/yet-another-related-posts-plugin/includes.php on line 298

За родинною легендою Симиренки походять із давнього спадкового козацького роду. Давньоукраїнське слово «ренка» означає рука, тобто Симиренки означає «семирукі». Перший із відомих Симиренків – козак Андрій Симиренко – 20 років козакував, перебуваючи у Війську Запорозькому Низовому, беручи найжвавішу участь у всіх баталіях та війнах проти турок та татар. Що й сказати, славний та вдатний був «рубака» – козак Андрій, так вправно рубався однією правицею, що ніби в нього була не одна права рука, а аж цілих сім. За то і прозвало його Січове товариство «семируким», цебто Симиренком. Вже перед самим руйнуванням Запорозької Січі у 1775 році повернувся козак Андрій до себе на Батьківщину; побрався із молодою гарною козачкою, купив собі землі біля річки Вільшанка під Городищем, що на Черкащині, завів чимале господарство, народив кілька синів та дочок. Поте німкеня Катерина ІІ не збиралась рахуватись із лицарськими заслугами козака Андрія Симиренка перед Російською імперією, та в один «прекрасний» день 1775 року оголосила козака Симиренка, його дружину та дітей рабами, тобто кріпаками, подарувавши його з родиною, як худобу, разом із землею, пасікою, млином  та хутором, придбаним за козацьке двадцятирічне жалування, російському князю М.С.Воронцову. Варто вказати, що крім козака Андрія Симиренка, німкеня Катерина ІІ позбавила власних маєтків та козацьких вольностей ще близько трьох мільйонів населення України, щоправда мудра правителька Катерина давала козакам шанс прийняти присягу на вірність їй та Росії, або ж викупитися з рабства, заплативши чималу суму грошей золотом… Але так і не покорився гордий запорожець російській цариці, не став приймати присягу, а золотих дукачів, що залишились в нього після війни з турками, вистачало на викуп лише однієї дитини. Довго вагався завзятий рубака Симиренко, краялось батьківське серце від смутку: кого ж із дітей викупляти із рабської неволі? Вибір упав на самого кмітливого, працьовитого та розумного. Ім`я  його було Степан. Не було в Степана нічого, лише його вдача та мозолясті руки. Степан Симиренко став шевцювати. Шив добрі, якісні чоботи, сам же їх і продавав на ярмарках у Городищі, Смілі, Корсуні та Черкасах. Якось в грудні, в один негожий студений день, ярмаркуючи, Степан побачив біля своєї ятки з чоботами старезного змарнілого, одягненого в лахміття із латками, діда. Дід босоніж стояв на снігу.

– Діду, Ви чого це босі, на вулиці ж мороз? (варто вказати, що навіть під час кріпацтва працьовиті українці ходили в чоботах).
– Ет, синку, що тобі сказати, лиха моя козацька доля, нема ні копійки грошей…
– То візьміть ось цю пару та носіть.

І простяг діду добрі юхтові чоботи.

– Синку, я ж тобі сказав, що не маю грошей. Я не старець і не побираюсь, бо ж козак.

Степан все таки наполіг на своєму і переконав діда взяти чоботи. Сивочубий дід взувся, подякував, спитав чийого батька він син, доземно вклонився та й розчинився в юрбі перекупок.
Кілька місяців потому, на провесні, Степан Симиренко, їдучи запряженим кіньми возом,  повертався з чергового ярмарку. На одному роздоріжжі його зупинив статечний гарновбраний сивочолий панок.

– Егей, синку, впізнаєш свої чоботи?
– Так, батьку, впізнаю, – оторопіло промовив Степан.

Адже в ньому він впізнав отого обдертого, вдягненого в лахміття діда, якому він кілька місяців тому подарував власноруч зшиті юхтові чоботі. Хвилюванню Степана не було межі, він не розумів, як це отой босоногий дід перетворився на ошатно вдягненого шляхтича.

– Чи Ви це, діду?
– Я сину, я. Не хвилюйся. Маю до тебе дуже довгу та пильну розмову. Поїхали лишень до ген того найближчого шинку, що тримає жид Янкель, там і поговоримо.

Сівши за стіл, дід сказав Степану Симиренку, що він останній, вже третій по числу, скарбничий з часу руйнування Запорозької Січі російською сучкою Катериною, якому Низове товариство доручило оберігати військову казну. Попередні два скарбничих відійшли в інший світ, по черзі передавши один одному «естафету». Тепер настала і його черга передавати військову таємницю, бо ж він також скоро залишить цей світ. Дід розповів, що останні 25 років у нього пішли на те, аби найти собі заміну. Адже ж поки він не знайде собі заміни, він не має права померти.

– Я дуже довго блукав, сину, по Вкраїні, вишукуючи та випробовуючи різних людей. Вибір упав на тебе. Я, як останній військовий скарбничий, хочу передати тобі таємницю закопаної козацької військової казни. Щоправда, Січове товариство – мої брати-характерники – поставили перед обранцем єдину умову: цей військовий золотий скарб обранець повинен потратити не на себе, а на Українську Справу.

До третіх півнів гомоніли за столом у шинку жида Янкеля молодий Степан Симиренко та останній казначей Війська Запорозького Низового. Дід детально розповів Степану, як правильно розпорядитись грошима, аби не привернути до себе увагу царських посіпак. Порадив почати з малого: частинами вкладати гроші в оборот. Збудувавши спочатку млин, а потім невеличкими частками нарощувать протягом кількох років вкладення капіталу в розширення справи. Згодом пара нищечком піднялась із-за столу, і старий бувалий козак повів Степана Симиренка в найближчий яр, де була криниця. Під цією криницею і було заховано кільканадцять діжок із дукачами червоного золота. Це і була військова казна Війська Запорозького Низового, яку вони заховали для майбутніх поколінь  від російських окупантів, мандруючи за Дунай.
Як ми надалі знаємо, родина Симиренків свято дотримувалась обітниці, даної останньому скарбнику Війська Запорозького Низового, і протягом століття витрачала кошти дійсно на Українську Справу.


Ви знаєте, Друзі, мені дуже сподобалась ця легенда, щось шевельнулось в грудях. Бажаю Вам такої ж вдачі як родині Симиренків. Бажаю опинятися в правильних місцях і, головне, робити правильні вчинки в своєму житті, адже манна небесна не падає з неба, ми часто творимо нашу долю самі…

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *