Ляписы – подготовка нового альбома

7 ноября состоялась премьера нового клипа группы «Ляпис Трубецкой» – «Не быць скотам». Это первый сингл с будущего альбома «Ляписов» и первая песня в истории группы, написанная ее лидером Сергеем Михалком на стихи другого автора – классика белорусской поэзии Янки Купалы. Continue reading Ляписы – подготовка нового альбома

Ніч на Івана Купала

Наближається чудове свято Івана Купала, в ніч на яке відбуваються різні дивовижності. Хочу навести колоритний фрагмент із вже відомої Вам розсилки з "Мамаєвої Слободи":

Як свідчать давні перекази в 1756 році, біля ковбані (озера), з якого бере початок річка Либідь, козацько-гайдамацький загін втопив два барила з золотими червінцями та коштовностями…

Наші прадіди небезпідставно вважали, що в ніч з 6 на 7 липня розквітає червоно-вогненна квітка папороті. Той, хто її знайде та буде нею володіти – стає знахарем, а відтак зможе знайти будь який скарб, що невидимий для очей інших людей.

Скарби бувають двох видів: закляті та незакляті. Останнім може скористатись кожен хто його знайде, але заклятим, а саме таким і є  клад захований на «Мамаєвій Слободі», заволодіти не так-то і легко. Хоча й місце відоме. Проте це не дає доступу до скарбу. Скарб може з’явитись  в різноманітній личині: старим дідом, вродливою молодицею, конем, клубком ниток, собакою, півнем; штовхніть старого діда, обніміть та пригорніть молодицю, вдарте собаку – вони тутички й розсипляться у вигляді золотих дукачів та червінців… Однак як звичайній людині здогадатись, що це саме скарб? Певний засіб – це червоно-вогненна квітка папороті, власнику цієї квітки все відомо, проте як важко добути цю квітку. Різні перешкоди стають на шляху сміливця: відьми, чорти, вовкулаки, гопирі, сичі, домові, лісовики, русалки. Все це «товариство» збирається в купу в лісі й з реготом, криками й завиваннями перешкоджає у пошуках бажаної квітки…

Клечальна неділя (Трійця)

Люблю я розсилку із "Мамаєвої Слободи". Інколи потрапляють прямо в серце, коли хочеться перечитувати стрічки знову і знову.

Пам’ятаю, коли я був маленьким, то моя мама наламавши кленового та липового гілля прикрашала клечанням хату із середини та знадвору: пахучим татарським зіллям заквітчувала образи, клала його зверху на печі, вішала на жердку, мостила на підвіконні біля вікон, вперемішку з ромашками та іншим різнотрав’ям,  розси­пала товстим килимом по долівці, бо то була клечальна неділя. З давніх давен наші прабабусі на воротах осель вішали вінки з гілля й квітів, зеленої м’яти, любистку, чебрецю, волошок, татарського зілля (аїру), ромашки, маруньки, божого дрєвка, полину та іншого запашного зілля, яке, за по­вір’ями, могло відганяти нечисту силу.

 

Такі вінки й трави наші прабабусі пізніше не викидали. Вінки надягали на молоді головки капусти, щоб вона росла головата і її не їла гусінь. Зелень сушили і зберігали. Якщо хворіла худоба, їй підмішували до корму троїцького зілля, троїцьким клечанням також підкурювали хворих людей і тварин. Давньослов`янські обряди поклоніння деревам збереглися в українців Наддніпрянщини у звичаях ставити на Трійцю клечення у вигляді берізок, кленів і ясечків на подвір’ях, центральних сільських майданах, на вигонах, у при­крашанні хатньої стріхи гілками й різними духмяними травами та квітами. В кінці травня набираються соком перші трави, тож починається косовиця — запасання сіна на зиму для ху­доби. На «Мамаєвій Слободі» буяє зелень дерев, цвітуть лугові й польові квіти. І ми продовжуємо відроджувати наші давні самобутні традиції, саме так, як це робили наші праматері.


Доречі, я сам не знав цього слова, тому спішу поділитися ним з Вами:
Клечання – відрубані гілки з листям, якими на зелені свята прикрашають хату, двір.

Челночная дипломатия

Как-то раз во время интервью журналист спросил Киссинджера, изобретателя тактики «челночной дипломатии»:
— Господин Киссинджер! Что такое «челночная дипломатия»?
— О! Это универсальный метод! Поясню на примере. Вы хотите методом челночной дипломатии выдать дочь Рокфеллера замуж за простого парня из русской деревни.
— Это невозможно! Каким образом?
— Очень просто. Я еду в русскую деревню, нахожу там простого парня и спрашиваю:
— Хочешь жениться на американке?
Он: «У нас и своих девчонок полно».
Я: «Да. Но она дочь миллиардера».
Он: «О! Это меняет дело».
Тогда я еду в Швейцарию на заседание правления банка. Спрашиваю: «Вы хотите иметь президентом ядреного сибирского мужика?»
— Фу, — говорят в банке.
— А если он при этом будет зятем Рокфеллера?
— О! Это меняет дело!
Еду к Рокфеллеру. Спрашиваю: «Хотите иметь зятем русского мужика?»
Он: «У нас в семье все финансисты!»
Я: «А он как раз президент Швейцарского банка!»
Он: «О! Это меняет дело! Сюзи! Пойди сюда. Мистер Киссинджер нашел тебе жениха. Это президент Швейцарского банка!»
Сюзи: «Эти финансисты все дохляки!»
Я: «Да! Но этот — ядреный сибирский мужик.»
Сюзи: «О! Это меняет дело!»


Как по мне – замечательнейший подход :). Подробнее о Генри Киссинджере можно почитать тут.

Родинна легенда сім’ї Симиренків

За родинною легендою Симиренки походять із давнього спадкового козацького роду. Давньоукраїнське слово «ренка» означає рука, тобто Симиренки означає «семирукі». Перший із відомих Симиренків – козак Андрій Симиренко – 20 років козакував, перебуваючи у Війську Запорозькому Низовому, беручи найжвавішу участь у всіх баталіях та війнах проти турок та татар. Що й сказати, славний та вдатний був «рубака» – козак Андрій, так вправно рубався однією правицею, що ніби в нього була не одна права рука, а аж цілих сім. За то і прозвало його Січове товариство «семируким», цебто Симиренком. Вже перед самим руйнуванням Запорозької Січі у 1775 році повернувся козак Андрій до себе на Батьківщину; побрався із молодою гарною козачкою, купив собі землі біля річки Вільшанка під Городищем, що на Черкащині, завів чимале господарство, народив кілька синів та дочок. Поте німкеня Катерина ІІ не збиралась рахуватись із лицарськими заслугами козака Андрія Симиренка перед Російською імперією, та в один «прекрасний» день 1775 року оголосила козака Симиренка, його дружину та дітей рабами, тобто кріпаками, подарувавши його з родиною, як худобу, разом із землею, пасікою, млином  та хутором, придбаним за козацьке двадцятирічне жалування, російському князю М.С.Воронцову. Варто вказати, що крім козака Андрія Симиренка, німкеня Катерина ІІ позбавила власних маєтків та козацьких вольностей ще близько трьох мільйонів населення України, щоправда мудра правителька Катерина давала козакам шанс прийняти присягу на вірність їй та Росії, або ж викупитися з рабства, заплативши чималу суму грошей золотом… Але так і не покорився гордий запорожець російській цариці, не став приймати присягу, а золотих дукачів, що залишились в нього після війни з турками, вистачало на викуп лише однієї дитини. Довго вагався завзятий рубака Симиренко, краялось батьківське серце від смутку: кого ж із дітей викупляти із рабської неволі? Вибір упав на самого кмітливого, працьовитого та розумного. Ім`я  його було Степан. Не було в Степана нічого, лише його вдача та мозолясті руки. Степан Симиренко став шевцювати. Шив добрі, якісні чоботи, сам же їх і продавав на ярмарках у Городищі, Смілі, Корсуні та Черкасах. Якось в грудні, в один негожий студений день, ярмаркуючи, Степан побачив біля своєї ятки з чоботами старезного змарнілого, одягненого в лахміття із латками, діда. Дід босоніж стояв на снігу. Continue reading Родинна легенда сім’ї Симиренків